Диким полем, неозорим степом, де трава сягала коневі по груди, на гнідому красені, немов стріла, летів вершник. А за ним на відстані, яка то збільшувалась, то часом зменшувалась, гналось дванадцять переслідувачів. Їх низькорослі коні ніби потонули в незайманій траві, лише востроверхі малахаєві шапки бовваніли на поверхні зеленого степового моря.
Втікач час від часу призупиняв коня, хутко розвертався назустріч переслідувачам, вибирав соколиними очима найближчого ворога і мовчазний політ його стріли закінчувався зойком. А таких за час погоні було вже п’ятеро. Останні півкільцем стискували в лещата свою здобич…
Радо, його син – Відан та третій розвідник – Оріл четверту добу поволі просувалися на південь, видивляючись на підступах до свого кордону татар. І ось вони зустрілися – троє русичів та близько двохсот кримців. Радо, як старший загону, наказав Відану повертатись негайно додому, весь час тримаючись півночі. Оріл мчав на захід, заманивши за собою півтора десятка татар. Приблизно стільки ж погналося і за Радо, на схід. Двоє сміливців – розвідників стримували рішуче пересування решти ворога, якому необхідно було чекати на повернення погоні. Таким чином виграш часу був за Віданом.
Радо розумів, що попереду йому доведеться подолати дві досить глибокі річки, але втікач не раз бував у тих місцях і знав їх, як свої п’ять пальців. Знав також, де можна з конем переправитись на протилежний берег, сховатись серед старезних верб, лозняка, очерету. Першу річку розвідник подолав у знайомому місці, коли переслідувачі по-грачачому вигукуючи, вже знаходилися на правому березі. Та лівий не давав надії на схованку – місцина, мабуть, грозою була випалена і добре продивлялася. Татари не поспішали долати водну перепону, тому Радо дав деякий відпочинок коневі. Та поволі вони переправились через річку і погоня тривала далі.
Ще два смертельних зойки ворога прокотилися Диким полем. Але й татари стріляли влучно. Перший раз Радо врятував від загибелі гориг, другий – сагайдак. Якби не ці доспіхи вершника, лежав би він давно мертвий на рідній землі.
Втікач почав відчувати, що його гнідий поступово зтишує біг. Та й сам Радо вже давно був мокрим від поту, тричі його стріли не досягли цілі, чого з ним ніколи раніше не траплялося. Кінь хрипів і білі плями піни залишалися на траві.
До можливого порятунку, до другої річки, залишалось чотири – п’ять польотів стріли. Та раптом груди Радо зустріли ворожу стрілу. Вершник стиснув ногами боки вимученого коня і той, підкоряючись незламній волі господаря, розвернувся і побіг вперед. Сіра сорочка з домотканного полотна спереду і на спині покрилися червоними плямами – стріла пробила груди розвідника наскрізь. В очах почало темніти, та, зібравши останні сили, русич в безнадії ще раз подивився з високого берега на знайому річку, чудовий краєвид. Сповз із коня і, опистившись на коліна, почав прощатися з цією земною красою. Цю місцевість Радо не раз показував синові. Обоє мріяли оселитися тут, коли татарська зухвалість хоч трохи вщухне. Та не судилося здійснитися цій мрії.
Подолавши декілька сот метрів схилу, Радо впав на спину, розкинувши руки, ніби обіймаючи голубе-голубе літнє небо. І там, де вістря стріли заглибилось в землю, задзюрчало джерельце цілющої води. Вона мала властивість примножувати сили, укріпляти віру, посилювати любов до рідної землі, Вітчизни та ненависть до ворогів.
Син знав, де відшукати батька, та не знайшов нічого. Лише біля витоки невеличкого струмочка лежав горит Радо. Відан шаблею викопав неглибоку криничку і першим напився з неї води. А через роки, старим і сивим, маючи власних синів, невісток, онуків, переселився на місце загибелі Радо, свого батька.
Потім вже інші люди назвали це поселення іменами його засновників, бо життя кожного села починається з криниці, - Відана і Радо, додаючи або змінюючи закінчення словосполучення: Відрад, Відрада, Відрадне, Відраднове.
А криниця Відана, котра почалася з джерельця Радо, до цього часу існує, оновлена і прикрашена нащадками. Хоча хутір, потім село, волосний центр, а пізніше селище Білокуракине і змінили свою первинну назву. А жаль…
* * *
ВІДРОДЖЕННЯ ВІДРАДНЕНСЬКОЇ КРИНИЦІ
(зі спогадів Михайла Андрійовича Гапочки)
"...Завітав я якось до редактора районної газети Миколи Андрійовича Коваля. Він запропонував мені зробити ще одну добру справу для людей - очистити криницю. Ця ідея мене зацікавила.
Пішов до крутої крейдяної гори шукати ту криницю. Заліз у гущавину лози та лопухів. До води вела вовча стежина. Придивився уважно. Біля курячого гнізда стояла баночка. Від такого бездушшя до цілющої води у мене серце заболіло. Це ж не криниця була, а невеличка ямка.
Треба було терміново рятувати джерело. Спочатку очистити, а потім добре облаштувати.
Знову пішов до виконкому сільради і знову знайшов розуміння та підтримку. Щодня я працював по кілька годин. Скосив густі бур'яни, вирубав лозу, витяг водорості. Важка то була праця для мене, пенсіонера. Вдень викопаю чималу ямку, прийду наступного дня, а крейда зсунулася, закрила дно.
Та джерело, як і людина, жити хоче. І знов на допомогу прийшли земляки. Трактором, що дали у водоканалі, зробили канаву. Поставили фундамент; дубком підлогу вистелили. Десяток джерелець спрямували в єдине русло. Джерелу дали ім'я Відрадне, бо колись у Дикому полі на цьому місці стояв хутірець Відрадний.
У день Петра і Павла влаштували біля криниці чудове свято. Право відкрити криницю було надано одним з її творців - працівнику місцевої екологічної служби Катерині Федорівні Гусик та Михайлові Андрійовичу Гапочці. Щиру подяку висловили усім добрим людям, хто допомагав відродити цілюще джерело.
На честь відкриття криниці отець Миколай із Святотихонівського храму відслужив молебень. Як і на кожному святі, не обійшлося без народних та авторських пісень, запальних танців, гумору, традиційного польового кулешу. Свято вийшло на славу.
...Хай ніколи не міліє ріка нашої пам’яті, не пересихають рідні джерела...
Край мій широкий, гори білосніжні, крейдою припорошені. Під горою Мариничів ліс квітами буяє. Там соловейко та зозуленька заклопотаний від роботи люд звеселяють.
Стою біля відродженої моїми руками криниці. Струмує холодна смачна вода з-під гори, а неподалік пролягла кладка-місточок, до якої теж доклав чимало зусиль. Все це робив для людей. Бо дуже припали мені до душі чиїсь слова: "Спішіть робити людям добро".
Біля Відрадненської криниці завжди багато людей. Бо тут і справді цілюща вода. Та не тільки соловей та зозуля звеселяють душу, а й пісні моїх славних земляків. Люблять слобожани відпочити біля криниці, заспівавши гарну пісню. Співають сумних, веселих, жартівливих..."
* * *
Пізніше, вже в 2007 році, Відрадненську криницю було офіційно відкрито, освячено. Поруч встановлено пам'ятний знак з написом: "Відновлена з ініціативи місцевої влади, ветерана Великої Вітчизняної Війни Гапочки Михайла Андрійовича. Також було облаштовано місце для відпочинку, саме джерело зроблено так, щоб вода з-під гори стікали двома потужними струмками до річки Білої, зроблені сходинки та навезено каміння для укріплення берега. Також в 2008-2009 роках біля криниці були висаджені молоді деревця, трохи далі збудовано місток через річку, щоб люди могли безперешкодно пройти із іншого берега.
Вода в криниці Відрадненській дуже чиста, завжди холодна і насичена мінералами. І тут майже завжди можна бачити людей, які набирають цієї цілющої води, яка не просто задовольняє спрагу, але і придає сили та здоров'я кожному, хто її напьється.
